Інопланетяни (укр.)

У великому місті жила дівчина Таня. Вона вже закінчила школу і працювала журналістом. Мами своєї майже не пам’ятала: її не стало, коли Таня була зовсім маленькою. А тато поводив себе дуже дивно, був наче божевільний, вигадав собі якесь незрозуміле ім’я Трумп. Саме через тата над дівчиною всі насміхалися.
  — Ми переконані, що коли ти виростеш, будеш такою ж, як твій батько! —говорили одні.
  — Ви з батьком — два чоботи на одну ногу, — казали інші.

Тому Таня соромилася тата, намагалася якось допомогти йому, вважала, що треба звернутися по допомогу до лікарів, а може, навіть покласти до шпиталю для психічно хворих. У його кімнаті все було завалено приладами. Кожного дня він сідав біля найбільшої труби і щось казав у неї, мовби розмовляв з кимось. Причому говорив він незнайомою мовою. Ось, наприклад, що Таня почула одного разу:
  — Льо мо пе, — цю фразу він казав кожного дня, ніби вітаючись.

Таня навіть друкувала статті, описуючи дивну поведінку свого батька. Цікавих виявилося чимало — і номери, у яких були ці статті, швидко розкуповувались.
  Одного разу тато захворів і пішов із життя. Таня плакала, відчула себе нещасною, винною. Їй стало соромно, що вона так поводилася з батьком, що не приділяла йому належної уваги, а на його дивацтві навіть заробляла гроші.

Пройшло декілька років... Одного сонячного ранку (це була субота чи середа, а може, четвер), біля Татиного будинку почувся страшенний гул. Якась сила змусила дівчину швидко вийти на вулицю і подивитися в небо. Від несподіванки вона навіть вигукнула: до неї наближалася летюча тарілка! Із неї вийшов…— не повірите! — її батько, тримаючи під руку її маму. Тато привітався. Таня ще не зрозуміла, що відбувається:
  — Привіт, донечко!
  Тетяна кинулася в обійми тата. Трумп пояснив доньці, що вони мають змогу проживати два життя: перше на Землі, а друге — на Марсі.
  — По-перше, ось твоя мама, — сказав він.
  Тетяна ніжно обійняла маму, якої їй так не вистачало весь цей час.
  — По-друге, нам зараз потрібна ваша допомога.
  — Наша?
  — Я маю на увазі землян, бо ми — марсіяни. Зібралась велика армія з планети Юпітер, яка напала на нас. Здолавши марсіян, юпітеріяни вирушать на Землю. Наша розвідка довідалась, що жителі Місяця теж приєдналися до агресорів, подвоївши їхні сили.

Це він казав у мікрофон, стоячи на головному майдані міста, а навколо був величезний натовп, який Тетяна побачила тільки зараз.
  — Ну що, згодні допомогти нам, а відтак і собі? — запитав він.
  Натовп загомонів, почулися невдоволені крики. Хтось, штовхаючи інших, пробирався крізь натовп. Це був мер. Він не вірив в інопланетян.
  — Це розіграш! У вас є докази? Погляньте, це ж той самий божевільний! Міліціанти, до божевільні їх!
  Але ніхто і не думав виконувати наказ мера.
  Трумп продовжив:
  — Ось наші розвідники, — він провів рукою по повітрю — і з’явилося ще кілька інопланетян.
  — Це жителі з Місяця. Вони на нашому боці.
  — А… де докази? – не відступався мер.
  Але натовп нагримав на нього — і мер замовкнув.
  — Хто хоче приєднатися до нас? – запитав Тетянчин батько.
  Захотіла більшість, а засоромлений мер пішов геть.

Через декілька хвилин жителі міста підійшли до ракети. На диво, ракета була така, як автобус.
  — А чому вона така маленька? — запитав хтось. — Ми ж туди не вліземо!
  — Не хвилюйтесь, — заспокоїв усіх Трумп. — Це універсальна система — ракета № 5149, розроблена нами двадцять років тому. Вона як трансформер: може збільшуватися настільки, наскільки потрібно.
  — Увага, — сказав тато Тетяни. — Зараз я присну речовину, яка за півхвилини навчить вас марсіянської мови, ви зможете нею спілкуватися. А також я поділю вас на дві команди. Перша буде воювати, а друга буде куховарити, доглядати за хворими, лагодити зброю, тобто забезпечувати надійні тили, — сказав він, коли всі посідали до ракети і припинили розмовляти.

Летіли вони близько півгодини. Трумп попіклувався, щоб кожен мав скафандр. Під час польоту земляни практикувалися марсіянською.

Земляни дуже злякалися, ступивши на Марс. Сумні марсіяни зустріли їх, раділи підмозі, допомогли кожному влаштуватися в їхньому таборі.

Наступного дня першій групі було видано зброю. Друга група залишилася в таборі. З ними була і Тетяна. Трумп забув попередити землян, що ракети в марсіян живі. У цей же день Тетяна дізналася про це, коли її попросили почистити новеньку ракету, яка ще жодного разу не брала участі у бойових діях. Раптом ракета заговорила до Тетяни:
  — Слухай, землянко, ти мені спину забула почистити. Треш і треш ганчіркою мій бік, а спина в мене брудна!
  Тетяна схаменулася і заходилася терти спину.

— Ти мені набридла. Мені боляче. Чого ви сюди прилетіли? У нас і без вас клопоту багато! — завередувала ракета.
  — Вибач, але ми допомагаємо вам виграти цю війну, — роздратовано відповіла Тетяна.
  Ракета замовкла, але через деякий час знову причепилася до Тетяни:
  — Зайди до кабіни, ти там ще не чистила, — сказала вередуха.

Тетяна, не відчуваючи лиха, зайшла до кабіни. Раптом двері кабіни зачинилися і ракета помчала в космос. Ракета летіла на спині, на боці, роблячи всілякі віражі. І так вони долетіли до юпітеріянського табору. Сама цього не підозрюючи, ракета спокійно летіла в лігво ворога. І раптом у неї влучила куля. Ракета голосно заскиглила і щодуху помчала назад. Поки вони летіли до свого табору, вороже військо їх обстрілювало, думаючи, що це корабель-розвідник.

Коли вони повернулися, батько Тетяни був дуже схвильованим. Він ні про що не розпитував її, а просто поклав спати.

Ракеті дуже сподобалась Тетяна після вчорашньої пригоди. Але тепер Тетяна мала перейти до загону воїнів. Коли вона вийшла на поле бою, зовсім не злякалась, сміливо атакувати вороже військо. Одного разу в неї закінчилися кулі. Вона хотіла швидко поповнити припаси, як ворожа куля влучила їй у саме серце.

Її принесли до госпіталю ледь живу. Земляни голосно плакали, а ракета лаяла себе, що так негарно повелася з дівчиною. Біля ліжка стояли тато з мамою. Тільки вони не плакали. Це дуже здивувало землян. Раптом Тетянчине тіло піднялося догори, закружляло, а коли вже знову опустилося,Таня стояла на своїх ногах і посміхалася, але це вже була марсіянка. Тепер усі зрозуміли, чому її батьки не сумували.

Війна скінчилася перемогою марсіян у союзі з землянами. І землян відправили додому. Таня залишилася з батьками, жила на Марсі і була щасливою з того, що планеті Земля більше ніщо не загрожує.

Козаровицька Поліна, 5-В клас ЗСШ № 182, 2013 рік

Найкращий заклад Дніпровського району - Русанівський ліцей