Як я знову повірив у дива (укр.)
Коли я був малечею, то завжди з нетерпінням чекав Нового року. Безліч подарунків, якесь хвилююче очікування свята, уся родина вдома, навіть батько не йде на роботу. Я писав Діду Морозу листи, замовляючи подарунок, а потім з радістю отримував бажану річ. І завжди цікавився, звідки він знає про мої дитячі мрії, адже в усьому світі так багато дітей і у кожного свої побажання щодо подарунка.
А потім друзі в садку розповіли мені, що Дід Мороз – це святкова вигадка батьків і що подарунки купляють та кладуть під ялинку вони самі. А коли на святі Нового року у садочку в Дідусеві Морозі я впізнав переодягненого дядька Романа, татуся моєї подруги Христинки, то зовсім розчарувався.
Аж ось у другому класі, напередодні Дня Святого Миколая, я до вечора був на групі подовженого дня, потім за мною прийшли мої батьки, і ми останніми разом з учителькою вийшли з класної кімнати. Зачинили двері класу, повісили ключ на дошку біля охорони й пішли додому.
Коли наступного ранку ми прийшли до школи, ключа від класу не було на місці. Замість нього була старовинна красива грамота, у якій детально описувалося, де шукати ключ. Ми з класом кілька разів обійшли школу за вказаним маршрутом, зайшли в будівлю і згодом у пожежному щиті таки відшукали ключ. Зайшовши до класу, ми були вражені – звичайний вчора клас сьогодні був святково прикрашений, на парті в кожного лежав подарунок і кіндер-сюрприз. І головне — від вікна повз шкільну дошку до дверей класу вели велетенські білі сліди. Вони були такими великими і чіткими, що ніхто навіть і не думав заперечувати існування дива. Увесь день ми обговорювали цю подію. Навіть шукали серед вчителів школи власника такого великого розміру взуття. Але все було марно! Навіть найбільш недовірливі змирилися з цим і повірили, що до нас завітав сам Святий Миколай.
Не треба й казати, що останні дні перед Новим роком пройшли у веселій атмосфері очікування канікул і свят. І тільки через деякий час я дізнався, що ті велетенські сліди були з борошна, залишив їх дуже високий на зріст батько моєї однокласниці Ганни, а мамина подруга зовсім не влаштовувала вечірку, на яку запросила мою маму, маму Ганнусі і ще кілька мам з класу.
Це свято нам влаштували батьки, і я досі їм вдячний. Бо коли ще вірити в дива, як не в дитячому віці! Віра в диво, доброта, турбота близьких, атмосфера свята – ось що важливо!
А що Дід Мороз та Святий Миколай існують лише в дитячій уяві – це не так уже й важливо!
Борис Гайдук, учень 7 класу