Мабуть, я ще ніколи не мав такого сильного бажання бути корисним, яке відчуваю зараз. Причини, безперечно, зрозумілі. Нащ світ докорінно змінився, а люди, які ще місяць тому не поділяли думки один одного стосовно таких неважливих та навіть абсолютно безглуздих зараз питань, стали пліч-о-пліч задля досягнення єдиної мети. Можуть і хочуть зробити щось для людей у своєму житті. Ні, навіть не так. Перш за все, саме «хочуть», а вже потім «можуть».

Ми живемо в часи величезних можливостей. Кожен з нас ретельно будує плани на майбутнє для того, щоб згодом робити щось для людей. А головна рушійна сила – бажання. Сьогодні на прикладі неабиякої кількості різних волонтерських організацій та не меншої загальнонаціональної єдності і взаємодопомоги переконуєшся в цьому знову і знову.

Ми ставимо перед собою цілі й прагнемо досягати їх. А ще нам ніхто не може заборонити мріяти. Дехто вже зараз розуміє, що буде, наприклад, писати програми, а дехто поки що лише мріє, що згодом у великому колі фахівців та однодумців відновлюватиме нашу «Мрію». Ту, що Ан-225. І ми відбудуємо! А ще буде багато  світлих і великих, важливих для країни досягнень. Бо воля та наполеглива праця з вірою – велика сила. Я  вірю в світле майбутнє моєї України!

Усе буде Україна!!!

Роман Панченко, учень 11-а класу

Один ранок змінив наше життя повністю. Він перевернув все з ніг на голову: світогляд, думки, людей, історію. Цей день сколихнув увесь світ, але  найбільше страждає наша Країна. Так, саме Країна, з великої літери. Тепер кожен знає про Україну й ті жахливі події, які відбуваються на рідній землі. Мільйони людей у різних країнах бачать нашу сміливість. На всіх континентах знають про нашу сміливість. Історія назавжди запам’ятає нашу сміливість.

Ніхто не очікував. Ніхто. Більше місяця ми доводимо – нас не зламати! Але ж якою ціною?.. Від багатьох міст залишились руїни, люди вимушені покинути свої домівки, а хтось взагалі втратив все...

На щастя, мій дім, родичі, батько, який залишився у Києві з бабусями, у безпеці. Вони живі, мої друзі живі! А скільки горя та страждань навкруги… Хіба таке можливо було очікувати? Тимчасово змінивши своє місце проживання, я усім серцем із Україною. Я – Українка! Я розмовляю українською. Державна мова тепер для мене не є чимось обов'язковим, бо розумію її  силу та цінність.

 Так, наше життя змінилося, нам скрутно. Але ми – сильна Нація, і завжди будемо нею. Нас не зламати, ми обов'язково переможемо. Дякую всім, хто вдень і вночі, у різних куточках країни, захищає наше право на волю та свободу. А ми матимемо іншу місію, не менш важливу, ніж та, яку виконують Воїни. Ми будемо відбудовувати Україну разом. Ми зможемо!

Слава Україні!!!

Олена Ейсмонт, учениця 10-Б класу

«Ми усі по характеру різні,
І смаки не однакові в нас,
Та одна нас ростила Вітчизна
У великий розбурханий час».
Василь Симоненко
11.04.1960

Ніби зрозуміло, але пояснити важко. Завжди страшно без слів, коли ти їх чекаєш, або маєш промовити… А це саме те, що зараз усім нам необхідно. Кожен українець мріє про полегшення, бо це якийсь страшний сон. Надзвичайно важкі часи зараз!

І мені хочеться повернутися до свого звичайного життя з дрібними проблемками, щоб все було впорядковано: осінь, зима, весна… Усі віримо, що українці справляться з цією ордою. Усе налагодиться, бо ми народ!

Читаючи вірші Василя Симоненка дивуюсь, що письменник передбачив сьогоднішні події й правдиво описує мій народ. На жаль, раніше, ми не були достатньо патріотичними, думали лише про себе. Але війна, великий розбурханий час, змінила це. Усіх об’єднала лише Україна.

 Українці гуртуються, щоб допомогти одне одному: захистити Вітчизну, зібрати їжу, гроші, закупити зброю, вилікувати хворих, підтримати біженців. Люди з різних галузей, міст, сіл збираються разом! Я не уявляла, що мій народ спроможний на таке. Але ми це робимо! Я надзвичайно пишаюся, що я українка - частина могутньої нації.

Саме наша єдність допоможе в цей скрутний час боротьби світла з темрявою.

Україна переможе!

Варвара Бабій, учениця 11-А класу

Час зупинився для всіх українців двадцять четвертого лютого. Події за весь місяць відчуваються одним днем, який тягнеться нескінченно довго, а спогади — сірим туманом, що залишає лише яскраві моменти. Але ми обов'язково переможемо. Не можемо не перемогти, бо любов до свободи — це суть кожного українця. Ми незламні з нею.

Коли війна закінчиться — я повернуся до України. Я обіцяла собі, що піду в десятому класі на олімпіади. Я обіцяла, що напишу МАН. Я обіцяла, що продовжу вчитися та буду займатися тим, що мені подобається. Продовжу писати твори, грати на флейті та малювати. Війна не відбере в мене цього, я не дозволю їй заважати моїм мріям та особистому вибору, що зробила, вступаючи до Русанівського ліцею. Я дійсно вдячна всім учителям та долі за навчання в цьому чудовому закладі.

Я вірю, що все буде добре!

Ми сильні, ми переможемо!!!

                                             Ольга Михайлик, учениця 9-А

Матусю, не плач, моя рідна!
Я знаю: з тобою в безпеці!
Ми їхали довго й нешвидко,
І з сумом, і з болем у серці.


Матусю, не плач! Я ж з тобою!
Я знаю: повернусь до  тата.
Пройдемося з ним знов горою.
Я буду його обіймати.


Матусю, не плач! Розумію,
Що тих трьох хвилин не достатньо,
Щоб біль залишити  з собою,
На бій відряджаючи брата.


Матусю, не плач! Я благаю!
Я бачу, що плачеш вночі.
Та небо над нами, я знаю,
закрили винищувачі.


Матуся, поглянь,  небо синє!
І зникли всі вороги!
Слава моїй Україні!
Ми всі вже перемогли!

Березень 2022 р.

Антон Кравчук, учень 8-А

Так дивно, наскільки швидкоплинне наше життя. Невже прийшов квітень? Так, у багатьох українців дні повністю переплуталися - і тиждень ніби не 7-денний, і день пролітає швидко-швидко, наче він скоротився вдвічі.

          Згадую останній мирний день, і мені досі не віриться, що з тієї прогулянки від Русанівки до мого будинку пройшло більше місяця... Близько півгодини йшла пішки, захоплена весною, що вже відчувалася в ніжно-блакитному небі, червоногарячому заході сонця та натовпі людей у парку, що також знайшли час насолодитися теплом.

          Чи думала я, що сумуватиму за шестиденкою в ліцеї? Чи з теплом згадуватиму затори та ескалатори в метро? Звісно, що ні. Проте зараз все б  віддала, аби знову щодня чути: "Обережно, двері зачиняються"...

Чекати залишилося недовго. Але так шкода, що найніжніша пора року, весна, почалася зі страхіття та болю.

Та зовсім скоро вже все буде добре.

Усе буде Україна!

Оля Полюлях, учениця 10-Б класу.